Якби мені хтось колись сказав, що я боятимуся вийти надвір, я би не повірила. Як тільки починалася весна з її першим цвітом, співом пташок, я без фотоапарата практично з дому не виходила. Поспішала піймати скороминучі квітучі весняні моменти. Найпершою у нашому дворі, якраз під моїм балконом, зацвітала форзиція своїм сонячним пишним цвітом. А потім її вирізали сусіди.Чому, і досі не розумію.Тим паче, що росла вона не під їхніми вікнами.Тепер під нашим балконом-ні-чо-го не тішить око- бруківка... Слідом за лимонно-жовтою форзицією зацвітають біло-біло вишні.Слава Богу, їх поки що не чіпають...
Ця весна якась сумна, то й заностальгувала. У неділю вперше за карантин вийшла з дому прогулятися. Ввечері, у масці...Таке відчуття було, що вийшла з якогось ув'язнення. І тут раптом -повітря свободи...Не могла надихатись після тих чотирьох стін і щоденного одного і того ж маршруту- кухня-вітальня-спальня, і одного і того ж сценарію кава-вайбер-пошта--уроки-обід-пошта-вайбер-соляні ванночки для руки- "слідство вели..."...Вже вечоріло, сутеніло...
За школою побачила форзицію... Якась вона була така нещасна, а, може, втомлена?...І цвіт прив'ялий... У неї, мабуть, депресія...
